Результаты (
английский) 2:
[копия]Скопировано!
Таким чином, з огляду на кількаразову зміну писемної мови в Україні за
довжелезний час існування українських діалектів доходимо висновку, що
спадкоємність писемних норм забезпечували щоразу саме живі народні
говірки - наче могутній стовбур мови. Тоді як літературна, або писемна
форма мови - наче гілка, найкраща, доглянута, часом прищеплена. Одна
гілка всихає, інша виростає. Проте все на тому ж стовбурі. У тіні того
стовбура-велета дрібнішають і в'януть ой які болісні - бо ще близькі -
суперечки про неологізми 1930-х, заборони 1970-х, нерозв'зані питання
правопису і мало не національний символ - отой хвостик угору в літері
ґ... Як сказав індійський філософ Крішнамурті, коли немає бачення
цілого, тоді деталі набувають неймовірних розмірів.
Хай і хвора на суржик, недоглянута, як хтось вважає, а, може, й мурзата,
обчухрана, але діалектна українська стихія триває - і триватиме ще
довго. Навіть просто так - без літературних щеплень і дозволів тривати.
Вона, сказати б, наче та відома з усного фольклору рота, що й далі
марширує "не в ногу", тоді як "їхнє благородіє" - чергова писемна мова -
"ідуть в ногу".
Проте є-таки й занепокоєння. Складається враження, що чиєсь надзавдання
- старанно затулити масові й неспростовні факти дальшого існування
українських діалектів у доброму здоров'ї. Затулити, розраховуючи на
нерішучу або байдужу частину еліти, внутрішньо вже готової до чергового
винародовлення. Цілком очевидно, що всюдисущу усну діалектну стихію
намагаються закамуфлювати або скомпрометувати, довести до сороміцького
абсурду й підмінити обговорення проблем існування розмаїтої української ня розмаїтої української діалектної стихії розмовами про технологію кращої письмової фіксації її
історично змінної - бо аж третьої - літературної форми
переводится, пожалуйста, подождите..